Олександр Кониський писав із внутрішньої потреби говорити правду. Його поезія виростала з життя серед людей, з роботи для громади, з участі в культурному і національному русі. Рядки звучать стримано і зібрано, у них відчувається віра, відповідальність і ясне розуміння мети. Автор звертався до тем мови, духовності, свободи і людської гідності. Ці тексти сприймаються як розмова з совістю і як спільна молитва про долю країн
Про що вірші Олександра Кониського
Олександр Кониський народився 18 серпня 1836 року в селі Переходівка на Ніжинщині.
Це була доба після ліквідації Гетьманщини, коли українська мова витіснялася з освіти та адміністрації, а письменники шукали нові форми, щоб висловити дух народу. Кониський належав до покоління діячів, які поєднували літературну працю з громадською та просвітницькою.
Твори Олександра Кониського
Олександр Кониський здобував освіту в Ніжинській гімназії, згодом навчався у Вітебській гімназії, а правознавство вивчав самостійно, оскільки через цензуру і політичний нагляд формальної вищої освіти не завершив.
Він був людиною широкої начитаності і володів кількома мовами. Його творчість формувалася у тісному зв’язку з діяльністю громад і українського руху другої половини XIX століття.
| Назва твору | Жанр | Тема | Рік або джерело публікації |
|---|---|---|---|
| «Молитва за Україну» | поезія (гімн) | патріотизм, духовність | 1885, «Зоря», музика М. Лисенка |
| «Юридичний порадник для українського народу» | просвітницька брошура | право, правова освіта | 1860-ті, анонімно, під псевдонімом |
| «Слово до українців» | публіцистика | національна свідомість | 1890-ті, друк у Галичині |
| «Вінок Кобзареві» | поезія | вшанування Шевченка | 1861 |
| «Про мову» | публіцистика | мова, ідентичність | поч. XX ст., культурницькі видання |
| «Гірко» | поезія | біль, внутрішня боротьба | 1860-ті |
| «Руїна» | історичний нарис | доба після Хмельниччини | 1890-ті, у збірках |
| «Життя Шевченка» | біографія | літературознавство, пам’ять | 1898, окреме видання |
| «З Криму» | есе, подорожні нотатки | культура, враження | 1900-ті, друк у «ЛНВ» |
| «Школа для народу» | стаття | освіта | 1880-ті, «Громада», «Правда» |
| «Згадка про Тараса» | мемуаристика | особисте, літературне | 1890-ті |
| «Над Дніпром» | поезія | природа, Батьківщина | 1880-ті |
| «Братам на чужині» | поезія | еміграція, національна єдність | 1890-ті |
Кониський друкувався у виданнях «Основа», «Правда», «Зоря», пізніше у часописах Галичини, зокрема у «Ділі» та «Буковині». Співпрацював із Братством тарасівців, входив до складу Наукового товариства імені Шевченка. Його творчість формувала українське інтелектуальне середовище тоді, коли слово було єдиною легальною зброєю.
Найголовніше що написав Олександр Кониський
Олександр Кониський мав дружину Олександру Сементовську, у родині народилося дев’ятеро дітей, із яких шестеро померли в дитинстві. Він багато працював як адвокат, а після заслання до Вологди присвятив себе публіцистиці, перекладам і створенню українських підручників.
Не той сиротина —
Кого рід не знає;
У кого хатини
Й худоби немає;
Не той сиротина —
Хто ходить в десятці,
У кого свитина —
Вся латка на латці;
Аби була в його
Голова та руки;
Любов до народу,
Волі і науки,—
Він не сиротина,
Він родину має,
Він краю дитина,
І край його знає;
Він чадо громади:
Вона його любить,
Як сина кохає,
Як сина голубить.
Хто ж всім коверзує,
Зневажа родину,
Свого не шанує,
А служить чужині;
Хто в краще не вірить,
Душею не рветься
Будущину змірить
Й живе “як живеться”,
Хто правди боїться,
Хто панська дитина,—
Отой-то безрідний,
Отой сиротина;
Тому треба плакать
На себе самого,
Бо не привітає
Вкраїна такого.
Вийшов місяць на могилки
З неба подивитись;
Округ глянув світлим оком,
Став чогось журитись;
Далі в хмару загорнувся,
Перестав світити,
За ним зірки поховались,
Мов за батьком діти.
Ніч, мов ворон, чорна стала,
Хмари скрізь блукають;
Вітри буйнії з хрестами
Сумно розмовляють…
Чого ж місяць, чого срібний
Хмарою закрився?
Чого вітер, чого буйний
Грізно розходився?
Місяць бачив, як учора
Могилу копали,
А в могилу домовину
Стиха опускали…
Зачинилось в Україні
Покутне віконце;
Заховалось під землею
Українське сонце…
Умер Кобзар! Його пісні
Більше не гриміти…
Почав вітер на могилі
Сумно голосити;
То завиє, то застогне,
Жалібно заллється,
Наче сокіл об могилу
Крилами заб’ється;
Б’ється, квилить, свіжу землю
З могили змітає,
Молить: “Встань, мій вільний брате!”
Ні! Не дочуває…
Спи, Тарасе, тихо-тихо,
Поки бог розбудить;
Твою пісню в Україні
Повік не забудуть.
Не обскурант я, що не плачу
За тим, чого нема.
Що вже минуло і мина…
Я України долю бачу
Не в бунчуках, не в булаві,
Не у гетьманській голові;
Не в скарбах, схованих у скрині,
Не в запорозькій Україні,
Не в тім, щоб, вибившись на волю,
З ляхами знову воювать
Та кров слов’янську проливать
І засівать трупами поле.
Я даром сліз не проливаю:
Слов’ян усіх в одній сім’ї
Побачить хочеться мені…
Ось бачте, я чого бажаю!
Не дорікайте їй гріхом,
Ви більш її грішили,
Не дорікайте женихом —
Вона його любила.
Не дорікайте їй за те,
Що серця не спинила.
І чувство чистеє святе
Не знать з ким поділила.
Не дорікайте серцем їй,
Ви серце занедбали
І холодний розум свій
До серця прирівняли.
Не дорікайте бідній їй,
Із вас ніхто не бачить,
Як тяжко їй самій,
Як в неї серце плаче.
Для вас чудна свята любов,
Самі ви не любили,
Вам: “Зуб за зуб, а кров за кров”,
Ви злом за зло платили.
Не дорікайте, кажу знов,
Хто з вас не согрішає?
Вона любила: за любов
Сам бог гріхи прощає!
Богдану Олександровичу Калині
Як помру я, любий друже,
На чужій чужині,
Перевези моє тіло
В рідну Україну,
Де і сонце ясній світить,
Краще зорі сяють,
Де порою весняною
Солов’ї співають;
Де, як море, хвилюються,
Золотії ниви,
Де дівчата красуються
Світові на диво;
Де, як килимом зеленим,
Степи одяглися;
Де могили, аж до моря,
Сумно простяглися.
Поховай там над Десною
Де я народився;
Де зустрівся я з тобою,
Де правди навчився;
Де, сидячи під вербою,
Ми пісні співали;
Де про волю з кобзарями
Часто розмовляли;
Де коріннями сплелися
Дуби віковії;
Де в нас перші полилися
Сльози молодії,
Як ми власно зрозуміли
Предківськую долю,
І бажанням загорілись
Вернуть стару волю…
От під тими-то дубами…
Ми воскресли, брате,
Просвітилися душами
Полюбили хату!..
От під тими ж то дубами
Сховай мене, брате,
Збудуй мені непорочну
Домовину-хату.
Там я буду спочивати
До правого суду;
На Вкраїну поглядати
З-за могили буду.
Буду, друже, сподіватись,
Що пора прибуде,—
Коли й наших невольників
Архангел розбудить.
У могилі, в домовині
Я, брате, вгадаю,
Як вольную на Вкраїні
Пісню заспівають.
Тая пісня всіх розбудить,
Всі мертвії встануть,
Щоб на вольну Україну
Оком вольним глянуть!
ї я встану подивитись
Едемському раю;
І я встану поклонитись
Братам свого краю!..
Не покинь же мене, брате,
Лежати в чужині,
Перевези моє тіло
В рідну Україну…
На цвинтарі під церквою
Безрукий, безногий.
Сидить старець, ветхий дуже
Худий і убогий;
Обідраний, обшарпаний,
Сорочки не має;
У прохожих він крізь сльози
“На хліб дать” прохає.
Оцей ветхий, сей безрукий,
Сей старець убогий,—
Колись звався “храбрим воином”,
Покіль мав він ноги,
Покіль руки ще служили,
Казна харчувала…
Скалічено, замучено,
Й нехай погибас!
Де ти, доле, де ти, доле?
Чи ти в лісі, чи ти в полі?
Чи недужа під копою
Притулилась самотою?
Чи по селах тиняєшся?
Чи у морі купаєшся?
Чи на Дону з чумаками?
Чи в будинках між панами?
Чи з хлоп’ятками у школі?
Скажи мені, моя доле:
Куди йти тебе шукати,
Відкіль тебе виглядати?
Я, здається, син слухняний,
Не лежнюха, не лукавий,
Братів темних не цураюсь
І з панами не братаюсь;
Чом же й досі, моя доле,
Ми не стрілися ніколи?
Чом ти мене не вітаєш?
Защо мене зневажаєш?
Чом не вирвеш із неволі?
Чом не даси мені волі?
Тільки волі прошу в тебе,
Більш ніщо мені не треба…
Родинне життя поєднувалося з безперервною працею над текстами, які мали просвітницьке, релігійне й політичне значення. Він мешкав у Києві, Львові, Полтаві, Чернігові, Кременчуці. У кожному місті залишав після себе нові видання, гуртки, школи або спротив адміністративному тиску.
Вірш “Молитва” Олександра Кониського
Найбільш знаним твором Олександра Кониського є текст «Молитва за Україну» з рядком «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». Він написав його 1885 року спеціально для дитячих хорів. На музику твір поклав Микола Лисенко, після чого він перетворився на духовний гімн українського народу. Текст друкували в підручниках, пісенниках, церковних збірниках і на шпальтах культурних часописів.
Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.
Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю,
Ти нас, Боже, зрости.
Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої ласки й щедроти
Ти на люд наш зверни!
Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світу, щастя,
Дай, Боже, народу
І многая, многая літа.
Також Кониський створив перший шкільний підручник українською мовою для дітей, уклав біографію Тараса Шевченка, став одним із фундаторів Наукового товариства імені Шевченка у Львові. Його літературна діяльність була частиною великої роботи з формування української освіти, преси й історичної пам’яті.