У біографії Олеся Гончара є все. Дитинство з сіном замість ліжка, дядько-інтелігент і лампа, яка бачила перші рукописи. Він так майстерно перетворив власну долю на літературу, що навіть племінниця заважала йому творити з любов’ю. У митця настільки насичене життя, що буде що розповісти на ЗНО про біографію Олеся Гончара.
Про біографію Олеся Гончара скорочено з хронологічною таблицею для запам’ятовування
Олесь Гончар народився 3 квітня 1918 року в селищі Ломівка, що нині входить до міста Дніпро. У дитинстві залишився сиротою і виховувався в родичів у селі Суха на Полтавщині.
В юності навчався в Харкові, але освіту завершив уже після війни в Дніпрі. Саме в цей період почалося його становлення як автора художньої прози.
Дитинство Олеся Гончара і справжнє ім’я
Справжнє ім’я письменника — Олександр Біличенко. Після смерті матері хлопчика забрав дядько до села Суха, де він ріс під опікою бабусі Прісі. Саме бабусині оповіді стали першими сюжетами, які виховали уяву майбутнього митця. Нове ім’я Олесь з’явилося випадково в школі, коли вчителька запропонувала так звертатися до нього, щоб не плутати з іншим Сашком.
Освіта Олеся Гончара і ставлення як письменника
Спочатку він навчався у Харківському технікумі журналістики, а згодом вступив до Харківського університету. Його освіту перервала війна, після якої він завершив навчання вже в Дніпропетровському університеті. До вишу ходив пішки, часто переходив річку по кризі або на човні. Олесь Гончар сприймав письменство як чесну й відповідальну працю, тому відмовлявся писати вигадані сюжети на догоду владі.
Хронологічна таблиця біографії Олеся Гончара
Під час навчання в університеті письменник мешкав у родичів, де писав ночами за допомогою лампи. Частину роману «Прапороносці» створив у кімнаті, де замість ліжка було сіно, застелене простирадлом, а замість світильника — карбідка.
| Рік | Подія |
|---|---|
| 1918 | Народився в селищі Ломівка, тепер це частина міста Дніпро |
| 1920-ті | Виховувався у селі Суха на Полтавщині |
| 1933–1937 | Навчався у Харківському технікумі журналістики |
| 1938 | Став студентом Харківського університету |
| 1941–1945 | Добровільно пішов на фронт, був поранений і перебував у полоні |
| 1946 | Завершив освіту в Дніпропетровському університеті |
| 1946–1948 | Написав трилогію «Прапороносці» |
| 1960 | Опублікував роман «Людина і зброя» |
| 1963 | Отримав Ленінську премію за роман «Тронка» |
| 1968 | Вийшов роман «Собор», який заборонили на двадцять років |
| 1995 | Помер у Києві, похований на Байковому кладовищі |
Письменник найбільше любив свято Трійці, бо в дитинстві бабуся прикрашала оселю мальвами, клала трави на підлогу і створювала в хаті відчуття урочистості, яке він згадував навіть у зрілому віці.
Особисте життя у біографії Олеся Гончара стисло
У 1946 році, коли над новелою «Модри Камень» нависла загроза цензури, а самого автора погрожували відрахувати з університету, сталося знайомство, яке змінило все життя. Однокурсниця Валентина Мала не відвернулася від нього тоді, коли інші зникли з поля зору. Саме вона стала його найближчою людиною, дружиною і колегою, з якою вони писали твори за друкарською машинкою вдвох.
Олесь Гончар мешкав на вулиці Клубній, 25, а Валентина — за кілька хат, на Клубній, 20. Вони вчилися в одному університеті, зустрічалися випадково, а розумілися точно. У спогадах «Я повен любові» Валентина Данилівна згадувала момент першої зустрічі, коли, за її словами, «у душі загорілися іскри… мене пройняли струми найвищої напруги».
У подружжя народилося двоє дітей. Валентина не лише була дружиною, а й літературним партнером. Вони щоранку працювали за машинкою разом, а по обіді поверталися до домашніх справ. Гончар ніколи не мав особистої секретарки, бо все трималося на Валентині Данилівні.
У період після виходу роману «Собор» (1968), коли почалася антисоборна кампанія, саме вона намагалася захистити чоловіка від зайвих хвилювань. Валентина перехоплювала листи й телеграми з погрозами, бо знала, що він не боїться, але втомлюється від несправедливості.
Валентина Гончар, філологиня, дружина письменника, згадувала у своїх мемуарах «Я повен любові»: «В один із таких днів я з подругами стояла на університетському подвір’ї, щось ми там жваво обговорювали, сміялися, і раптом до нас підходить він, Олесь. А ввечері ми вже зустрілися… Це було щось досі незвідане… У душі загорілися іскри… мене пройняли, пронизали наскрізь струми найвищої напруги». Цим вона описувала момент, коли звичне студентське життя раптово перетворилось на історію кохання.
Ці стосунки не підлягали літературним жанрам. У них було багато мовчазної підтримки, спільної роботи й відчуття, що любов — це не лише почуття, а щоденна взаємна присутність.
Наталія Щербак, кураторка Музею-садиби Олеся Гончара в Ломівці, розповідала: «Усе життя вона була йому вірною дружиною, коханою людиною. У нього ніколи не було секретарки. З усім допомагала дружина. Валентина Данилівна розповідала, що зранку сідали за машинку й разом працювали, а по обіді займалися своїми справами». Ці слова передають не просто побут, а глибоке партнерство в їхньому шлюбі.
Твори Олеся Гончара і художній розвиток письменника в жанрах прози
Олесь Гончар у своїй творчості поєднував романтику, психологічну глибину і публіцистичний струмінь. Він працював у жанрах оповідання, новели, роману, фронтової прози і лірики. Теми його творів — людська гідність, війна, моральний вибір, пам’ять і відповідальність. Уже з перших текстів було помітно, що його стиль формується на перетині щирого емоційного заряду та строгої композиційної логіки.
Основні твори Олеся Гончара і про що вони:
- «Стокозове поле» (1935) — перше оповідання, тема землі і праці.
- «Черешні цвітуть» (1936) — юнацька новела про красу і втрату.
- «Іван Мостовий» (1937) — спроба зобразити робітничу долю.
- «Прапороносці» (1946–1948) — трилогія про фронтовиків, героїзм і людське братерство.
- «Модри Камень» (1946) — новела про кохання солдата до словацької дівчини.
- «Земля гуде» (1950) — соціально-психологічний роман про повоєнну добу.
- «Таврія» (1952) — перша частина епопеї про зміни в українському селі.
- «Перекоп» (1957) — продовження історії з акцентом на духовну трансформацію.
- «Людина і зброя» (1960) — фронтовий роман про внутрішній конфлікт і ціну вибору.
- «Тронка» (1963) — роман-вінок, пошук національного коріння через сучасність.
- «Собор» (1968) — роман про духовну цілісність, заборонений радянською цензурою.
- «Берег любові» (1976) — ліричний роман про відповідальність митця.
- «Циклон» (1970) — про трагедію Хіросіми і глобальну загрозу війни.
- «Бригантина» (1973) — роман для юнацтва, тема дружби і мрії.
- «Твоя зоря» (1980) — філософське осмислення національної пам’яті.
Олесь Гончар ніколи не писав на замовлення. Коли йому запропонували створити роман про Українську повстанську армію за ідеологічним сценарієм, він відповів:
«Правду ви мені все одно не дасте написати, а неправду – не хочу».
Цей принцип залишився незмінним у всіх його творах.
Цікаві факти про Олеся Гончара з біографії, творчості та громадського життя
Після виходу роману «Собор» письменник отримав анонімну телеграму з погрозою вчинити самогубство. У відповідь він не замовк, а написав ще кілька романів і став співзасновником Українського фонду культури.
Найцікавіші факти з життя Олеся Гончара:
- Писав «Прапороносців» у кімнаті з постіллю із сіна.
- Замість секретарки мав дружину, яка друкувала всі його тексти.
- Коли його цькували за «Собор», читачі з Херсонщини виступили на його захист.
- Не переносив чиновників і називав їх мурлом навіть за обідом.
- Після публікації «Модри Каменя» три дні жив у скирті сіна.
- У молодості його однокурсники вважали останнім романтиком епохи.
- Усі листи від громадян перечитував особисто і залишав на них позначки.
- У 1990 році підтримав студентів-голодувальників і вийшов із партії.
- Його твори перекладені шістдесятьма сімома мовами.
- Щоранку писав за машинкою разом із дружиною Валентиною.
- Любив салати, гречаники і не говорив за столом із посадовцями.
- Писав романи роками, але завжди повертався до редагування навіть надрукованого.
- Був ініціатором створення кафедри українського сходознавства в КНУ.
- Після кожного відрядження дарував дружині квіти або подарунок.
- У романі «Собор» антигерой мав риси реального партійного діяча.
Олесь Гончар прожив 77 років. Смерть Олеся Гончара настала 14 липня 1995 року, але його голос досі чують через тексти, які говорять про гідність, пам’ять і силу мови.